Диференційований підхід до лікування зовнішнього генітального ендометріозу як профілактика рецидивів

Анотація

Мета дослідження: оцінювання ефективності диференційованого підходу у післяоперативному веденні пацієнток із зовнішнім генітальним ендометріозом (ЗГЕ) для визначення регресу клінічної симптоматики і зменшення кількості рецидивів захворювання.
Матеріали та методи. Обстежено 207 пацієнток із різними варіантами ЗГЕ, яким виконано хірургічне лікування з видаленням вогнищ захворювання. Після визначення поширеності патологічного процесу (інтраопераційно) обстежуваних розподілили на три групи. До групи А1 (n=67) увійшли жінки з тяжким перебігом захворювання, у яких було застосовано оптимізований підхід щодо ведення після операції. До групи А2 (n=75) увійшли пацієнтки з помірним за тяжкістю ЗГЕ, у яких було застосовано традиційний підхід. У якості групи порівняння була сформована група Б (n=65) із пацієнток з тяжким перебігом захворювання, яких лікували традиційно.
Під час обстеження жінок із ЗГЕ були використані клініко-анамнестичний, лабораторний, морфологічний, імуногістохімічний методи, дані гінекологічного огляду, ультразвукове дослідження органів малого таза; магнітно-резонансна томографія (МРТ) – за потреби.
Стандартний підхід включав оперативне лікування (лапароскопічним методом), видалення видимих ендометріоїдних гетеротопій та медикаментозне лікування з 1-ї доби чергового менструального циклу після операції (прогестини (дієногест 2 мг) протягом 6 міс або агоністи гонадотропін-рилізинг-гормону (аГн-РГ) за наявності супутніх гіпер­пластичних процесів протягом 3–6 міс у поєднанні з add-back-терапією). За відсутності репродуктивних планів – комбіновані оральні контрацептиви або використання внутрішньоматкової левоноргестрел-рилізинг-системи.
Спостереження за пацієнтками відбувалось протягом 1 міс, через 1 рік після операції, у подальшому – 1 раз на рік. Оптимізований підхід включав оперативне втручання (лапароскопія або лапаротомія) з видаленням ендометріоїдних гетеротопій, застосування нестероїдних протизапальних препаратів у післяопераційний період протягом 5 діб, у подальшому – при альгоменореї та інших проявах больового синдрому, дієногесту 2 мг протягом 6–12 міс або аГн-РГ протягом 3–6 міс. Патогенетичну терапію розпочинали на 2–3-ю добу післяопераційного періоду. Спостереження за пацієнтками здійснювали через 2 міс після операції, у подальшому – кожні 3 міс протягом 1 року.
Вираженість больового синдрому оцінювали за шкалами Biberoglu and Behrman (B’n’B) і Numerical Rating Scale (NRS). Рецидив захворювання діагностували за наявності ендометріоїдної гетеротопії за даними УЗД та/або МРТ, а також за появи клінічних скарг (больового синдрому) через 6 міс після їхньої відсутності.
Результати. Через 1 рік після першого оперативного втручання рецидив захворювання виявлено у 13,43 % жінок А1 групи, 12 % – А2 групи та 24,61 % – групи Б. Середнє значення больового синдрому за шкалою NRS через 12 міс після лікування становило 3,26 бала у А1 групі, 2,47 – у А2 групі та 1,59 – у групі Б, за шкалою B’n’B – 1,94, 1,61 та 1,40 бала відповідно.
Висновки. Застосування оптимізованого підходу до ведення пацієнток з тяжким та середнього ступеня тяжкості зовнішнім генітальним ендометріозом (більш радикальне оперативне втручання, призначення одразу у післяопераційний період гормональної терапії та нестероїдних протизапальних препаратів, більш часте спостереження після операції) порівняно з традиційним підходом дозволяє зменшити вираженість больового синдрому на 3,26 бала за шкалою Biberoglu and Behrman і на 1,94 бала за шкалою Numerical Rating Scale та знизити частоту рецидивів захворювання на 45,4 %.